Ефективність антикорупційних органів України: адміністративно-правовий аналіз діяльності та взаємодії

Abstract

Мета статті полягає у здійсненні комплексного адміністративно-правового аналізу діяльності антикорупційних органів України – Національного антикорупційного бюро України (НАБУ), Національного агентства з питань запобігання корупції (НАЗК), Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (САП), Вищого антикорупційного суду (ВАКС), а також загальної прокуратури як координуючого елементу в антикорупційній сфері. Актуальність дослідження обумовлена системним характером корупції в Україні, її негативним впливом на ефективність публічного адміністрування, рівень довіри до влади та виконання міжнародних зобов’язань перед Європейським Союзом. Незважаючи на створення спеціалізованих антикорупційних органів, ефективність їх роботи залишається предметом гострих дискусій у науковому та практичному середовищах. Значну роль у цьому контексті відіграє Спеціалізована антикорупційна прокуратура як процесуальний координатор між детективами НАБУ та ВАКС, а також Офіс Генерального прокурора, що здійснює загальний нагляд за дотриманням законності в антикорупційних провадженнях. Водночас відсутність єдиної моделі взаємодії між вказаними органами, нечітке нормативне закріплення процедур обміну інформацією, суперечливість у підпорядкуванні та подвійна підзвітність створюють перешкоди для досягнення очікуваного рівня ефективності боротьби з корупцією. Метою дослідження є аналіз адміністративно-правової природи та повноважень антикорупційних органів, виявлення проблем координації між ними та формулювання рекомендацій щодо підвищення ефективності їх функціонування. Методологічну основу роботи складають формально-юридичний, системний, порівняльно-правовий та функціональний підходи. У статті досліджено нормативно-правові засади функціонування антикорупційної системи, охарактеризовано адміністративні механізми взаємодії НАБУ, НАЗК, САП, ВАКС та прокуратури, проаналізовано практику реалізації повноважень у сфері протидії корупції. Встановлено, що результативність системи значною мірою залежить не лише від правових регламентів, а й від інституційної узгодженості, наявності ефективного публічного контролю та прозорості процедур. Висвітлено типові проблеми, пов’язані з формалізмом у підходах до розслідування, недосконалістю електронного декларування, затягуванням судових розглядів та обмеженою відповідальністю за невиконання рішень суду або приписів НАЗК. За результатами дослідження обґрунтовано необхідність оновлення підходів до нормативного забезпечення взаємодії між антикорупційними органами та прокуратурою, удосконалення механізмів моніторингу та звітності, запровадження адміністративної відповідальності за ігнорування приписів контролюючих інституцій. Підкреслюється, що ефективність антикорупційної політики має базуватись на правовій визначеності, функціональній автономії органів та належній координації, у якій прокуратура продовжує відігравати важливу роль.

The article presents a comprehensive administrative and legal analysis of the activities of Ukraine’s anti-corruption bodies – the National Anti-Corruption Bureau of Ukraine (NABU), the National Agency on Corruption Prevention (NACP), the Specialized Anti-Corruption Prosecutor’s Office (SAPO), the High Anti-Corruption Court (HACC), as well as the Prosecutor General’s Office, which acts as a coordinating element within the anti-corruption framework. The relevance of the study is determined by the systemic nature of corruption in Ukraine, its negative impact on the efficiency of public administration, the level of trust in government institutions, and the fulfillment of international obligations to the European Union. Despite the establishment of specialized anti-corruption institutions, the effectiveness of their work remains a subject of active debate in both academic and practical circles. The Specialized Anti-Corruption Prosecutor’s Office plays a key role as a procedural coordinator between NABU investigators and HACC judges, while the Prosecutor General’s Office exercises overall supervision of legality in corruption-related proceedings. At the same time, the absence of a unified model of interaction among these bodies, vague legal regulation of information exchange procedures, contradictions in subordination, and dual accountability hinder the achievement of the expected level of anti-corruption effectiveness. The purpose of the study is to analyze the administrative and legal nature and powers of anti-corruption institutions, to identify problems of coordination among them, and to formulate recommendations aimed at improving the effectiveness of their functioning. The methodological basis of the study includes formal legal, systemic, comparative legal, and functional approaches. The article explores the legal foundations of the anti-corruption system, characterizes the administrative mechanisms of interaction between NABU, NACP, SAPO, HACC, and the Prosecutor’s Office, and analyzes the practical implementation of their powers in the field of combating corruption. It is established that the effectiveness of the system largely depends not only on legal regulations but also on institutional coherence, the availability of effective public oversight, and procedural transparency. Typical problems are highlighted, including formalism in investigative approaches, weaknesses in the electronic declaration system, delays in judicial proceedings, and the lack of liability for failure to comply with court rulings or NACP directives. Based on the study's results, the necessity of revising the legal framework governing cooperation between anti-corruption agencies and the Prosecutor’s Office is substantiated. The paper also proposes improving monitoring and reporting mechanisms and introducing administrative liability for ignoring instructions from supervisory institutions. It is emphasized that the effectiveness of anti-corruption policy must be based on legal certainty, functional autonomy of institutions, and proper coordination, in which the Prosecutor’s Office continues to play a vital role.